Видатні постаті академічної педагогіки у Львівському університеті


Вацлав (Вензель) Міхал ФОЙГТ

Власноручний підпис: В.М.Фойгт, професор Педагогіки Саме цьому чеському філософу, історику і педагогу судилося стати першим викладачем педагогіки у Львівському університеті. Народився Вацлав Фойґт 5 жовтня 1765 року в невеличкому містечку Фріланд (чес. – Frýdlant, okr. Liberec) австрійської провінції Богемія (нині Чеська республіка). Там він закінчив елементарну школу, а згодом гімназію в Празі. У 1787 році став випускником Празького університету, де крім обов’язкових предметів вивчав моральну філософію, педагогіку та загальну історію. Наступні десять років Фойгт учителює в гімназії містечка Колютова (Чехія), де місцева громада вшанувала його титулом почесного громадянина, а з 1798 року перебирається до Праги на посаду професора риторики академічної гімназії. З 1804 року розпочинається його університетська викладацька кар’єра. Протягом наступних пяти років Фойгт – надзвичайний професор логіки, метафізики, етики і педагогіки Ягеллонського університету. Тут, працюючи провізоричним бібліотекарем, учений здійснив каталогізацію університетської бібліотеки.

Врешті 1809 року Вацлав Фойґт почав викладання у Львівському ліцеї, що постав на базі університету. На початках він обійняв посаду надзвичайного професора теоретичної і практичної філософії, а у 1812 році став першим надзвичайним професором педагогіки з окладом 1100 флоринів. Однак вже наступного року через конфлікт з керівництвом навчального закладу В. Фойґт був змушений залишити викладацьку діяльність. На думку історика університету Людвіга Фінкеля, Фойгт впав у немилість до Львівської університетської влади, оскільки не дотримувався обов’язкових норм перевірки знань студентів. На іспитах він використовував способи опитування, які суттєво відрізнялися від традиційних, а саме – приносив власні запитання, поділені на три частини, які студенти повинні були відкривати у довільному місці і відповідати на обрані таким чином запитання. До оцінок Фойгт додавав “cum laude” або “ex gratia”. Відомо також, що Фойгт подавав від свого імені пропозиції про щомісячні слухання на філософському факультеті з приводу успішності студентів. Представники освітньої влади краю висловили незадоволення такими ініціативами і професора було усунуто від викладацької діяльності.

У 1813 році Фойґт переїжджає до чеського міста Оломоуц (чес. – Olomouc) на посаду бібліотекаря ліцею, а згодом віце-ректора філософських студій. Тут він знову береться за каталогізацію бібліотеки, цього разу місцевого ліцею, і зрештою тут доживає свої дні. Помер вчений і педагог 24 вересня 1830 року. Наукові погляди Вацлава Фойґта сформувалися під впливом філософської спадщини Іммануїла Канта. Фойґт вважав метою людського життя прагнення до Божої правди і моральності, яких можна досягнути через відчуття краси, вищості духу та розважанням над людською і Божою природою. Тривалий час вчений присвятив дослідженню етико-філософських поглядів Арістотеля, а також вивчав методику викладання філософії і аналізував проблеми виховання молодого покоління.

Наукові праці
• Aristoteles uber vie Seele, aus dem Griechischen ubersetzt und mit Anmerkungen begleitet. Frankfurt und Leipzig. 1784.
• Die Quellen der Sedenruhe, sowie sie der Mensch in seinem Gemuthe findet. Zur inneren Beruhigung fur venkende Manner. Prag.1799.
• Allgemeiner Uiberblick der Wissenschaftskunde oder Enzyklopadie der Wissenschaften. 1801.
• Skize eines Lehrbuchs der theoretischen und praktischen Philosophie fur die studierende Jugend in den k.k. Staaten. Prag. 1801.
• Verzeichnis der vorzuglichsten Werke des Fach der Philosophie betreffend aus den neueren Zeiten, um deren Herbeischaffung fur die k. Und k.u.k. Universitatsbibliotheken allerunterthanigst geben wird. Prag. 1801.
• Vorlesungen uber allegemeine Geschichte. Prag. 1801.
• Vortrag uber die Art, wie die Feyer des Gedachtnistages derr Befreiung unserer Stadt… Begangen worden durfe. Prag. 1801.
• Zum Begriffe der Philosophie. Prag. 1801.
• Die Rhetorik des Aristoteles. Aus dem Griechischen ubersetzt und mit Anmerkungen, einer in halts anzeige und vollstandigen Registern versehen. Prag. 1803.
• Die Geschichte der Universitat Krakau. // Haller allgemeine Literatur-Zeitung. 1806, nr.109-112.
• Die Art, wie die studierende Jugend aus der Philosophie gepruft u. classificirt zu werden pflegt. Lemberg. 1811.

Про нього
• ДАЛО, Ф.26, Оп.5, Спр.1961, Арк.14
• Biographische Nachrichten von jetzt Lebenden mahrischen Schriftatellern. Ebersberg: Osterreichischer Zuschaner (Wien, 8, 1838, T.IV, S.1212 Ruckblick in die vergangenheit.)
• Finkel L., Starzynski S. Historia uniwersytetu Lwowskiego. Lwow, 1894. І, S.182-183
• Jaworski W. Z dziejow filozofii w Polsce 1804-1817: M. W. Voigt, F. Jaronski, J. Soltykowicz, F. Wigura. Krakow. 1997. 112 s.
• Hemmerle, Rudolf : Michael Wenzel Voigt, Philosoph und Historiker. (230. Geburtstag). Mitteilungen des Sudetendeutschen Archivs 1995. č. 121, s. 30.
• Karol J. Estreicher. Bibliografia Polska. Krakow. 2010. Volume 5. S.138.

Інтернет
Вікіпедія uk
Google Books
Consortium of European Research Libraries
Knihovny významnych českých osobnosti


Йосиф ЯРИНА

Український лемківський філософ і поет належав до найбільш поважаних педагогів свого часу. Вже у 25 років він став професором університету, і невідомо як розгорнулася б його наукова і викладацька кар’єра у подальшому… Про таких кажуть – політ перервався передчасно. А народився Йосиф Ярина у 1788 році в містечку Радочин (лемки називають його Радоцина) біля Ясло, що в Західній Галичині – нині на території Польщі – у сім’ї греко-католицького священика. Навчався майбутній педагог у Бардії та Кошіцах (тепер Словаччина), а згодом вивчав теологію у віденському Барбареумі, де отримав наукові ступені доктора філософії і теології. Досить швидко, вже у 1815 році він стає професором моральної теології, пасторальної теології і філософії, а через два роки – і педагогіки. Однак цього ж року, 15 вересня, його життя обірвалося. Причини смерті на жаль невідомі, можливо подальші дослідження відкриють світло на долю цього шанованого лемка.

За твердженням сучасників, Ярина був суворим і вимогливим, але доброзичливим викладачем. Він часто радився зі своїми колегами, ініціював обговорення актуальних наукових і педагогічних питань. Його колеги та учні відгукувалися про нього як про ввічливого і майстерного педагога, що володів мистецтвом спілкування з людьми. “Хоча приступив до педагогічної діяльності без довголітньої підготовки і в молодомі віці, однак з великою відповідальністю ставився до свого учительського покликання щодо народу, краю та церкви”, – писав професор Йозеф Маус про свого колегу в газетному некролозі. Щоденно Йосиф Ярина поводив три-чотиригодинні виклади, по неділях і святах проводив змістовні виступи для молодих вчених і педагогів. Система науки і філософії була для нього поєднанням морального і фізичного світів людини. Молодий учений був переконаний в необхідності освіти простого люду, поширення серед селян письменності, а через неї – і здобутків рідної культури. Лише таким чином, вважав він, можна сподіватися на духовний розвиток рідного краю. Будучи теологом, Йосиф Ярина твердив, що стремлінню до Бога, як найвищої мети земного життя людини, найкраще сприяє постійне підвищення власного освітнього рівня. На його думку, шкільна наука “є даремною, якщо її не підтримує Муза рими”, тож і сам залюбки віршував. Наукових праць після себе не залишив, оскільки значну частину його часу займала робота на посаді публічного екзаменатора у клопотаннях про духовні посади римо- та греко-католицького обрядів. Розпочате ним дослідження педагогічних проблем підготовки майбутніх душпастирів так і залишилося незавершеним, а сам його життєпис ще чекає на свого дослідника.

Про нього
• ДАЛО, Ф.26, Оп.5, Спр.2256, Арк.1.
• Красовський І. Діячі Науки і Культури Лемківщини. Торонто-Львів. 2000. С.84.
• Finkel L., Starzynski S. Historia uniwersytetu Lwowskiego. Lwow, 1894. І, S.184-185.
• Wspomnienie imci Xiedza Iozefa Iaryny, Doctora Teologii i Filozofii, professora Religii i Teologii moralney w glowney Szkole Lwowskiey, zmarlego d.15 wrzesnia 1817 // Pamietnik Lwowski. 1818. T.I, 59-63.

Інтернет
Вікіпедія uk


Григорій ЯХИМОВИЧ

Григорій ЯхимовичГригорій Яхимович – знакова постать в історії Галичини, однак маловідомим залишається той факт, що він був одним із перших професорів педагогіки Львівського університету. Народився майбутній греко-католицький митрополит 16 лютого 1792 року в селі Підберізці біля Львова. Богословську освіту здобув у Відні, де закінчив Імператорський Інститут при церкві св. Авґустина (т.зв. Авґустинеум) і отримав ступінь доктора богослов’я. З 1819 року молодий греко-католицький священник – викладач науки релігії на філософському факультеті, у 1829-1837 роках – також катехитики і педагогіки. Свої чіткі, конспективного характеру лекції він скеровував швидше до серця, аніж до розуму студентів. На жаль, добрим здоров’ям Яхимович похвалитися не міг і проведення навчальних занять для двох потоків становило для нього труднощі. 1836 року він отримав титул доктора філософії, а у 1837 році був обраний деканом філософського факультету, після чого покинув викладацьку роботу в університеті і зосередився на церковній діяльності. Спочатку він стає ректором Духовної Генеральної семінарії, з 1841 року – крилошанином-кустошем митрополичої капітули, а у 1848-му його іменовано Перемиським єпископом.

У ході революції 1848-1849 років Г. Яхимович як авторитетний політик зайняв позицію лояльності щодо австрійської влади і досягнення політичних цілей демократичними методами. Він виступив одним із співзасновників і першим керівником Головної Руської Ради – першого прообразу українського парламенту. Він був досить ліберальним і лояльним до Габсбурзької монархії, що дозволяло йому займатися діяльністю з відстоювання прав свого народу, не зазнаючи переслідувань з боку австрійського уряду. У 1859 році його було висвячено на Галицького митрополита, а в 1860/1861 навч. році обрано ректором Львівського університету.

Багато досягнув Григорій Яхимович як громадсько-політичний діяч. Як член Австрійського парламенту та імперський радник, відстоював права українського населення Галичини, української мови та за збереження східного церковного обряду. Яхимович брав активну участь у т.зв.«абетковій війні» проти заміни кирилиці латинським алфавітом, був членом Собору руських учених. Добивався також запровадження викладання української мови у школах Галичини і вимагав від духовенства вживання її у своїх проповідях. Значний внесок Григорій Яхимович вніс у розвиток шкільної освіти, разом з Михайлом Куземським відкривши багато народних шкіл.

Очевидно, Григорій Яхимович відчував себе більше богословом і церковним діячем, аніж педагогом, тому мабуть і не залишив після себе науково-педагогічних праць. Його головна моноґрафія – “Про правила, за якими слов’яни грецького обряду вираховують свято Великодня”, видана у Львові в 1836 р., носила історико-теологічний характер і торкалася окремих питань обрядовості східної церкви у ретроспективному зрізі. Крім церковної, суспільно-політичної і педагогічної діяльності Григорій Яхимович захоплювався астрономією і технікою. Він залишив після себе декілька досліджень, сконструював машину для косіння трави, розробляв план пароплавного сполучення на річці Сян.

Митрополит користувався пошаною при імператорському дворі, був нагороджений командорським Хрестом Леопольда і титулом барона. Однак найціннішою нагородою для Григорія Яхимовича була його позиція морального авторитету і духовного лідера галицьких українців середини ХІХ ст. Помер Григорій Яхимович несподівано, у Львові, не прокинувшись у своєму палаці на Святоюрській горі. Похований на Городецькому кладовищі (знаходився приблизно в районі сучасного приміського вокзалу на Городоцькій), на його погріб зібралося близько 20 тис. осіб. Наприкінці ХІХ ст. цвинтар ліквідували, а труни Яхимовича та його суфрагана і наступника Литвиновича у 1880 році з великими почестями перенесли в гробницю Львівської капітули на Личаківський цвинтар.

Наукові праці
• Abhandlungen Uber die Regeln nach welchen die Slaven des griech. ritus den Ostertag berechnen. Lemberg. 1936.

Про нього
• Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989. • Каровець М. Українці ректори Львівського університету. Жовква, 1936. с.9-10
• Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
• Руднянин І. П. До питання про участь Григорія Яхимовича у громадському та політичному житті Східної Галичини.
• Encyclopedia of Ukraine, vol. 5 (1993).
• Finkel L., Starzynski S. Historia uniwersytetu Lwowskiego. Lwow, 1894. І, S.233-234
• Gorzynski S. Nobilitacje w Galicji w latach 1772-1918. DiG 1997.
• Kozik J. Ukrainski ruch narodowy w Galicji w latach 1830-1848. Krakow. 1973.

Інтернет
Вікіпедія uk
Википедия ru


Євсевій ЧЕРКАВСЬКИЙ

Євсевій ЧеркавськийСин греко-католицького священика, українець за кров’ю і поляк за духом – йому судилося відіграти ключову роль у становленні педагогіки у Львівському університеті. Народився Євсевій Черкавський 4 грудня 1822 року в селі Тучапи Ярославського повіту (нині Республіка Польща), а середню освіту здобув у гімназіях Перемишля та Львова. У Львівському університеті вивчав філософію та право і в 1843 році отримав диплом доктора філософії. У жовтні 1843 року на посаді ад’юнкта при кафедрі філософії Львівського університету розпочинається його майже півстолітня професійна викладацька діяльність. З 1845 року також учителював у гімназії міста Тарнова (тепер – Республіка Польща), згодом ставши заступником префекта цього навчального закладу, а в 1848-1849 роках займав посаду керівника кафедри філософії на філософських студіях у Тарнові і протягом недовгого часу викладав філософію та історію в Академічній гімназії у Львові.

Під час революційних подій виявив себе активним діячем польського національного руху. Причини такої зміни національної орієнтації Євсевія Черкавського залишаються нез’ясованими. Зокрема, аналізуючи таку позицію молодого політика, дослідник історії Львівського університету Макарій Каровець пише: “Годі дослідити, що вплинуло на цей його крок, що будучи сином українського священика, вирікся опісля свого народу”. Українську мову він вважав не придатною для викладання на науковому рівні і виступaв проти заснування у Львові першої народної школи з українською мовою викладання. Водночас згодом працюючи у Державній Раді, він подає проект про виділення кредиту на заснування греко-католицького єпископства у Станіславові.

Протягом 1850-1871 років Черкавський на адміністративній роботі. З 1850 року займав посаду провізоричного (тимчасового) гімназійного інспектора із титулом шкільного радника для Західної Галичини, 1855 року був призначений дійсним шкільним радником для Львівського адміністративного округу і Буковини, а з 1860 року йому було надане право інспекторського нагляду за гімназіями Західної Галичини. У 1863-1868 рр. працював інспектором середніх шкіл у провінціях Штирії та Каринтії, після чого повернувся на аналогічну посаду в Галичині.

Великий вплив на формування педагогічних поглядів Черкавського мала подорож європейськими країнами, яку він здійснив у 1867 році. Під час відвідин Франції, Англії та держав Німецького союзу він отримав змогу ознайомитися зі станом шкільництва, здійснити порівняльний аналіз освітніх систем цих країн. Після повернення із закордонної поїздки, Євсевій Черкавський отримав свою попередню посаду інспектора у Галичині і увійшов на правах члена-засновника до щойно створеної Крайової шкільної ради, у якій засідав до 1884 року як делегат міської ради Львова. На цей період припадає пік його громадсько-політичної, культурно-освітньої діяльності. Як посол до віденського парламенту і галицького сейму він бере участь у вирішенні багатьох освітньо-шкільних проблем. Обирався він послом сейму від Чорткова (1863), а 1869 року також і послом до Державної Ради. Протягом 1870-1871 років Черкавський був членом комісії, створеної у Відні із найбільш знаних і авторитетних педагогів держави, з метою вироблення головних принципів реформування гімназійної освіти в Австро-Угорській імперії. У 1872 року Є. Черкавський склав проект шкільного статуту, який у процесі схвалення урядом зазнав значних змін. Окрім того, у 1874 році він виступив одним з активних організаторів Товариства учителів вищих шкіл і 9 квітня відкрив його перше засідання.

Незважаючи на різнорідність занять адміністративно-управлінського характеру, Євсевія Черкавського постійно приваблювала викладацька робота і, врешті, згідно із постановою Міністерства освіти і віровизнань від 29 липня 1871 року, він повернувся до Львівського університету. Тут до 1892 року він займав посаду професора філософії і педагогіки, ставши таким чином засновником світського напряму педагогічної підготовки львівських студентів. Протягом довголітньої праці в університеті Черкавський виховав цілу плеяду науковців, серед яких були знані польські вчені Б.Радзішевський, А.Скурський, Б.Маньковський та інші. У 1872 році він обирався деканом філософського факультету, а у 1875/1876, 1876/1877 і 1887/1888 навчальних роках – і ректором університету, що свідчить про його авторитет як вмілого організатора і досвідченого педагога. Як стверджують сучасники, оточуючим імпонувала різнобічна обізнаність цієї людини. Досить складно було зрозуміти, яка саме галузь науки була для нього головною, оскільки міг без жодних труднощів надавати корисні поради навіть визнаним фахівцям у різноманітних галузях знань. Поради ці були влучними, вчасними, Черкавський надавав їх природно, без надуманої зверхності. Цікаво, що Іван Франко, який під час навчанні в університету слухав лекції Євсевія Черкавського, залишив про нього здебільшого негативні спогади. Він характеризував лекції професора як сухі і малоемоційні.

Характерною ознакою поглядів Євсевія Черкавського є поєднання у них глибокої релігійності та прихильного ставлення до теорії еволюції. У праці “Про сучасні наукові погляди на побудову суспільства” автор розмірковує про історичні зміни уявлень людства про самих себе та про відносини всередині суспільства. Він переконаний у всезагальному і постійному нагляді Бога за людською діяльністю, а також у необхідності людини віддячувати Богові за його любов до неї не лише через любов до Нього самого, а й до членів нашого суспільства. Водночас Черкавський відстоює право людини на свободу свідомості та діяльності як на одну з найбільших цінностей. Його турбує те, що у процесі реалізації людиною цього права вона може піти не лише шляхом гармонізації взаємостосунків і моральної довершеності, а й шляхом розладу таких стосунків та формування відчуття зневаги до оточуючих. Причини такої дилеми Черкавський вбачає у рисах, які розвиваються у людини під дією сімейного виховання та впливу суспільства. Вдалою реалізацією контрольованого суспільного впливу на особистість він бачить школу і розцінює її як продовження розвитку людської одиниці, у процесі якого людина набуває соціальних рис, опановує закони і знання, що роблять її повноправним членом суспільної організації.

Найбільш цінними з неопублікованої педагогічної спадщини Є. Черкавського є збережені в архівосховищах програми його навчальних курсів із детальними примітками. У цих примітках автор подає як докладні вказівки щодо вивчення окремих предметів, так і дидактичні поради, почерпнуті із власного досвіду. Кожна навчальна дисципліна, вважав він, повинна подаватися цілісно. Сукупність навчальних предметів покликана дати учневі передусім комплекс необхідних знань як у матеріальній, практичній, так і у духовній сфері. Черкавський підкреслює, що справжній педагог завжди буде намагатися за будь-яких умов забезпечити учня належною підготовкою і потрібним обсягом знань, не виправдовуючись браком часу чи коштів та несприятливими умовами для навчання.

Викладацьку роботу Євсевій Черкавський залишив у 1892 році і останні роки життя провіві у Львові. 21 вересня 1896 року він помирає. Поховали вченого, громадського діяча і педагога на Личаківському цвинтарі.

Наукові праці
• Jezyk niemiecki w gimnazjach i szkolach realnych z jezykiem wykladowym polskim i ruskim // Przewodnik Naukowy i Literacki. 1882.
• O terazniejszych pogladach naukowych na budowe spoleczenska // Przewodnik Naukowy i Literacki. 1876.
• Reforma gimnazjow. // Przewodnik Naukowy i Literacki. 1882.
• Rozprawy i wnioski Komisji powolanej w 1879 roku przez galicyjska Rade Szkolna Krajowa do zbadania reformy gimnazjow // Przewodnik Naukowy i Literacki. 1882. S.975 – 1029.
• Zarys psychologii empirycznej. Lwow. 1874.

Про нього
• ДАЛО, Ф. 26, Оп. 5, Спр. 2059
• Каровець М. Українці – ректори Львівського університету. Жовква, 1936. с.12-13.
• Polski Sдownik Biograficzny. Т.IV, 1937. S.333-334.
• Radziszewski B. W sprawie wykladow pedagogiki na Uniwersytecie Lwowskim. // Muzeum. 1887. S.68-71
• Dziennik Polski. 1869. N 264. (некролог)
• Gazeta narodowa. 1869. N 226. (некролог)
• Starzynski S. Historia Uniwersytetu Lwowskiego. Cz. II. Lwow, 1898. S.147-152
• Slowo Polskie. N 224. (некролог)
• Wedrowiec. 1896. N 39. (некролог)

Інтернет
Google Books


Юліан ОХОРОВИЧ

Юліан ОхоровичВажливим аспектом педагогічної підготовки у Львівському університеті на етапі становлення стали спроби зміцнити її знаннями, отриманими за допомогою психологічної науки. Першим на цей шлях став приват-доцент психології та філософії природи, фізик-винахідник зі світовим ім’ям, філософ, письменник і педагог Юліан Леопольд Охорович. Вчений із різносторонніми зацікавленнями, він протягом 1875-1882 років проводив експериментальні досліди психічних явищ на базі головної академічної інституції Львова.

Народився Юліан Охорович 28 лютого 1850 р. у містечку Радзимін біля Варшави. Вже під час навчання у Варшавському університеті, у 1868 році за висунуту на конкурс студентську роботу «Про методи психологічних досліджень» він отримав срібну медаль. Унікальність цієї наукової праці полягала в новаторському погляді на класифікацію наук, виклад якого викликав найгострішу дискусію. Зокрема, Охорович намагався довести, що психологія є самостійною експериментальною наукою, і пропагував порівняльно-історичний метод дослідження, емпіричні методи спостереження і самоспостереження, вимірювання та експерименту. Блискуче закінчивши університет, він у 1873 році захищає дисертацію з психофізіології на тему «Свідомість людини. Її умови і закони».

Після закінчення університету він продовжує навчання в Лейпцігу, у 1874 року отримує наукове звання доктора філософії, а наступного року стає першим в польських академічних інституціях і одним із перших у Європі доцентом психології – молодого вченого запрошують на щойно створену кафедру психології та філософії природи у Львівському університеті. У програму його лекцій входили такі недостатньо вивчені раніше галузі психології, як теоретична, індуктивна, прикладна, кримінальна психологія, патогноміка, психологія творчості, психологія історії та цивілізації, етнопсихологія, філософія фізики та історія філософії природи. Львівський період життя був найбільш плідним у його кар’єрі: він брав активну участь у громадському та науковому житті Львова, друкувався в газетах і тижневиках, займався літературою (зокрема писав вірші), редагував журнал «Нива», виступав на з’їздах і конференціях. Працюючи у Львові, Юліан Охорович розробив проект програми Першого Міжнародного конгресу психологів, а згодом у серпні 1889 року очолив одну з найбільших його секцій – «Гіпнотизм і навіювання», що зібрала на своїх засіданнях більше 100 учасників.

У ході своїх лекцій для студентів Львівського університету Юліан Охорович пропагував позитивістичні погляди, які ґрунтувалися на вченнях Огюста Конта і Герберта Спенсера, а також Яна Снядецького, який вважався предтечею цього наукового напряму на польських теренах. Однак практична психологія і заснована на аналогічних засадах педагогіка не знайшла розуміння та підтримки в академічному середовищі Львова. 1882 року вчений виїхав до Парижа, де продовжив свою наукову діяльність. У французькій столиці Юліан Охорович жив і працював до 1892 р. Там він відвідувавав лекції відомих тогочасних науковців і продовжував вивчати проблеми гіпнозу, парапсихології та експериментальної фізики. У 1884 році він презентував на засіданні Паризького біологічного суспільства свої доповіді, в яких вперше познайомив громадськість зі своїм винаходом гіпноскопом – приладом, що дозволяє визначити сугестивність людини.

Загалом, вся наукова творчість Юліана Охоровича відзначена яскравим новаторством. Вчений постійно шукав технічний засіб, за допомогою якого можна було б «сфотографувати» думку, однак це стало можливим тільки в 1980-х роках завдяки розвитку комп’ютерної техніки. Не можна не згадати і про прихильність Охоровіч до досліджень телепатії. Спільно з відомим медіумом Е.Палладіно Охорович приходить до висновку, що прояви органічної енергії медіуму можна досліджувати експериментальними методами. Результатом даного дослідження стала п’ятитомна праця про «медіумні явища». У 1887 році він виступив з розгорнутим обгрунтуванням електроіндукційної гіпотези мисленнєвого гіпнозу. В історію науково-технічної революції вчений увійшов як винахідник двомембранного (так званого “гучного”) телефону і термомікрофону. У 1886 на 3-й Петербурзькій електротехнічній виставці Охорович вперше влаштував кабельну трансляцію оперних вистав.

Значний вплив на розвиток медичної психології справила опублікована в 1916-1917 роках двотомна робота Охоровича «Психологія та медицина», в якій він обгрунтовував необхідність читати лекції з психології студентам медичного університету. Він запровадив чимало новаторського і в медичну практику, зокрема, у магнітотерапію, металотерапію і гіпнотерапію. У 1906 році у Львові виходять його роботи «Про методи в етиці» та «Бесіди і спостереження в галузі фізіології, психології, педагогіки та природничих наук», що свідчило про його захоплення педагогічною наукою. Серед найбільш цінних робіт Юліана Охоровича можна виділити «Початкові засади психології» (1916), «Про застосування психології» (1878), «Про свободу волі» (1871), «Любов, злочин, віра і мораль» (1870), «Мозок і дух»(1872), «Про поетичну творчість»(1877), «Дарвін і його попередники»(1872), «Про особливості формування характеру»(1872),«Про явища роздвоєння в духовному житті людини»(1877), «Нариси теорії спадкових явищ» (1870). Серед наукових праць Ю. Охоровича на педагогічну тематику слід виділити монографії “Бесіди і спостереження зі сфери фізіології, психології, педагогіки та природничих наук” (1879) та “Психологія, педагогіка, етика” (1917). У них вчений висвітлив результати своїх наукових спостережень, запропонував власне бачення шляхів розв’язання актуальних проблем виховання гармонійно розвинутої особистості, зоврема відстоював прикладний характер психологічної науки і максимально тісний її зв’язок з педагогічною підготовкою студентів.

У 1895 році Британське товариство психологічних досліджень прийняло Юліана Охоровича у свої почесні члени. За своє життя він був удостоєний такої ж честі з боку наукових психологічних товариств Нью-Йорка, Берліна, Лейпцига, Кельна і Будапешта, а в 1915-1916 роках обіймав посаду віце-президента Польського товариства психологів. Останній період свого життя Охорович працював у Варшаві і зосередив свої наукові інтереси у сфері етичних і педагогічних проблем, ставши автором оригінального проекту наукової етики. Помер вчений і педагог у польській столиці в 1917 році. Доля його наукових розробок непроста – відкриття Охоровича часто критикували, замовчували, у той же час визнаючи їхню цінність.

Наукові праці
• Jak nalezy badac dusze? Czyli o metodzie badan psychologicznych. 1869.
• Milosc, zbrodnia, wiara i moralnosc. Kilka studiow z psychologii kryminalnej. 1870.
• Wstep i poglad ogolny na filozofie pozytywna. 1872.
• Z dziennika psychologa. 1876.
• O tworczosci poetyckiej ze stanowiska psychologii. 1877.
• O sugestii myslowej. 1887.
• Uklad genetyczny pierwiastkow. 1911.
• Zjawiska mediumiczne. 1913.
• Psychologia, pedagogika, etyka. 1917.

Про нього
• ДАЛО, Ф. 26, Оп. 5, Спр. 1439.
• Гершевська Б. Так починалося телебачення. Кіно-Театр. 2005. #1. • История психологии в лицах: персоналии. Под общей ред.Петровского А.В. Москва. 2005.
• Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Санкт-Петербург. 1890—1907. Т.22.
• Bobrowska-Nowak W. Julian Ochorowicz na drogach i bezdrozach psychologii. Kwartalnik Historii Nauki i Techniki. 1971. S.67-85.
• Cienciala T. Julian Ochorowicz (1850-1917). Kalendarz Cieszynski 2002. S.222-224.
• Cygelstrejch A. Julian Ochorowicz jako psycholog. 1918.
• Ilowiecki M. Dzieje nauki polskiej Warszawa. 1981. S.209.
• Kozlowski W.M., Julian Ochorowicz, Kurier Warszawski. 1917. S.124.
• Krajewski J. Julian Ochorowicz na tle pozytywizmu warszawskiego. 1961.
• Orlikowska C. Julian Ochorowicz. 1963. s. 239-241.
• Polski Slownik Biograficzny. T. 23. S.499-505.
• Starzynski S. Historia Uniwersytetu Lwowskiego. Cz. II. Lwow. 1898. S.160-162.
• Tyburski W. Etyka i jej zagadnienia w ujeciu Juliana Ochorowicza. 1975.

Інтернет
Wikipedia pl
Wikipedia en
Большая Советская Энциклопедия
Викизнание
Национальная психологическая энциклопедия


Антоній ДАНИШ

Антоній ДанишПольський учений і педагог Антоній Даниш народився 16 січня 1853 року у Познані, в сім’ї земського урядника. Тут він закінчив гімназію Марії Магдалини, де зацікавився класичною і польською філологією. Після закінчення у 1876 році філософського факультету Вроцлавського університету і додаткових курсів з класичної філології у вищій школі Лейпціга, Даниш пов’язав свою долю з педагогікою. Протягом 1878-1895 років він викладає давньогрецьку і латинську мови в польських гімназіях Прусії та краківській гімназії св. Анни, а також у ряді середніх шкіл Львова.

У 1895-1902 роках Антоній Даниш, обіймаючи посаду приват-доцента, читав лекції із загальної педагогіки, дидактики та історії польського шкільництва. У 1902 році А. Даниш повернувся від теоретичної підготовки вчителів до практичної педагогічної діяльності. До завершення першої світової війни він працював у VI львівській гімназії, де обіймав посаду директора. У 1919 році, вже після відновлення Польської держави, йому було запропоновано очолити кафедру педагогіки у Познанському університеті, якою він керував до 1924 року.

Помер у Познані, незабаром після відходу на спочинок – 17 грудня 1925 року. Бібліографія наукових праць ученого нараховує понад 60 позицій, головним чином з історії виховання та дидактичних проблем. У науково-педагогічній думці А.Даниш репрезентував гербартіанський напрямок і вважався одним із найвизначніших його представників межі ХІХ-ХХ ст. Його посібники “Про виховання” і “Про навчання” становлять собою цінний зріз педагогічних знань, поданих крізь призму власної наукової позиції автора, i демонструють його погляд на актуальні дидактичні та виховні проблеми. Авторська концепція Даниша, за влучним висловом історика польської педагогічної думки Богдана Наврочинського, становила “шлюб класичної філософії з гербартизмом”. Будучи людиною з твердим характером і малодоступним у спілкуванні, він не мав сталих друзів; не умів і не прагнув здобувати симпатії також і в середовищі учнів та студентів. У пам’яті сучасників А. Даниш залишився втіленням класичного образу вчителя – знаючого, незворушного, вимогливого і справедливого.

Наукові праці
• Das Gebetbuch der heiligen Hedwig. 1881
• Jan Amos Komenski. Przyczynek do jego dzialalnosci w Polsce. 1898
• Instrukcye wychowawcze Jakoba Sobieskiego. 1899.
• Teorya pedagogiczna Kwintyliana. 1899.
• Sw. Hieronim i sw. Augustyn a literatura swiecka. 1900.
• Jezuicki kanon lektury starozytnych autorow. 1902.
• O wychowaniu. 1903.
• Z praktyki szkolnej. 1905.
• Maricius jako pedagog. 1905.
• Erazm Gliczner jako pedagog : studyum nad pierwsza pedagogika polska. 1912.
• O ksztalceniu. 1918.
• Studia z dziejow wychowania w Polsce. 1921.

Про нього
• ДАЛО, Ф. 26, Оп. 5, Спр. 547
• Polski Slownik Biograficzny. Т.IV, 1937. S.430-431.
• Slownik pedagogow polskich. Katowice. 1998. S. 45-46
• Srodka A. Uczeni Polscy XIX-XX stulecia. T.I. 1994. S. 338-339.

Інтернет
Wikipedia pl
Google Books


Болеслав МАНЬКОВСЬКИЙ

Болеслав МаньковськийПольський учений, бібліограф, педагог і організатор шкільництва – саме такими словами можна охарактеризувати постать Болеслава Маньковського. Народився він 20 листопада 1852 року в місті Любачів (тепер Польща). У 1876 році закінчив філософський факультет Львівського університету, однак прагнув продовжити навчання за кордоном. Протягом двох наступних років він вивчав психологію у Лейпцігу та педагогіку у Берліні. Повернувшись до Львова, молодий науковець зайнявся впорядкуванням бібліотеки і особистого архіву Адама Сапіги, а з 1891 року перейшов на роботу до Бібліотеки Львівського університету, з 1912 року ставши її директором.

Визначальним етапом в житті Маньковського стала його викладацька карєра у Львівському університеті. У 1903 році він отримав veniam docendi з філософії та педагогіки і протягом майже двадцяти років викладав загальну педагогіку, дидактику та історію виховання, проводив практичні заняття з педагогіки. Саме з його ініціативи у 1907 році у складі філософського факультету Львівського університету було створено окрему автономну структурну одиницю, яка в офіційних документах носила назву Педагогічний Семінарій, а згодом Заклад Педагогіки. Метою закладів такого типу, що наприкінці ХІХ-на початку ХХ ст. створювалися у структурі класичних вищих навчальних закладів, було вдосконалення навчального процесу за допомогою урізноманітнення навчальних методик та приділення особливої уваги становленню наукової кар’єри студентів. Зокрема, головною метою Педагогічного Семінарію була реалізація дослідницьких інтересів студентів, інтенсифікація студентського наукового життя, а також посилення практичної складової педагогічної підготовки студентів Львівського університету. З часу створення закладу у 1907 році і до своєї смерті у 1921 році Болеслав Маньковський був незмінним керівником і організатором його життєдіяльності.

Активною була й громадсько-культурна діяльність вченого і педагога. Протягом 1890-1915 років Б. Маньковський виконував обов’язки редактора щомісячного видання Товариства учителів вищих шкіл “Muzeum”, яке на той час стало найбільш авторитетним педагогічним часописом у Центрально-Східній Європі. За роки свого викладання педагогіки у Львівському університеті Б. Маньковський підготував ціле покоління учителів середніх шкіл Галичини. Праця вченого на педагогічній і громадській ниві займала більшу частину часу Б. Маньковського і не дозволяла зосередитись на науковій роботі. Переважна більшість із близько сорока його публікацій стосувалася актуальних проблем середньої освіти Галичини, зокрема, організації навчального процесу у гімназіях і проведення у них іспитів зрілості, порушували питання комплексних змін шкільних програм у зв’язку з перевантаженням учнів навчальним матеріалом, а також перспектив для вдосконалення практичної підготовки гімназійних учителів у Галичині. Поряд з історією польського шкільництва, до кола наукових зацікавлень Б. Маньковського потрапила й поява у Європі шкіл нового типу. Ним було видано такі наукові розвідки, як “Бібліографія публікацій про Комісію Народної Освіти”, “Генеза і організація шкіл нового типу”, “Нові школи в Англії, Франції, Німеччині, Швейцарії”. Найзначнішої своєї монографії під назвою “Педагогіка у Польщі в наш час” автор завершити не встиг.

Постать Болеслава Маньковського до цього часу не привертала належної уваги дослідників історії шкільництва. Однак для сучасників він був не лише генератором ідей, інтелектуалом, що вмів запалювати серця, а й сумлінним рутинним реалізатором поставлених завдань. Дороговказом для вченого, педагога й організатора слугували закладені глибокі морально-етичні засади, актуальні тому часу виховні цілі, збагачені власним баченням практичної педагогіки і шкільної дидактики. У той же час, Б. Маньковський аж ніяк не був прихильником течій “нової школи” і “нового виховання”, ані ентузіастом революційних змін у царині шкільництва, реформ навчальних програм, дидактичних методів, психологічних підходів чи радикальної переоцінки співробітництва педагога і учня. Належав він швидше до прибічників традиційної педагогіки, який завдяки довголітній педагогічній діяльності зумів “відчути школу”. Хоч і визнавав за необхідне обмежене реформування шкільної системи, однак головні акценти ставив на піднесенні авторитету шкільного вчителя шляхом невпинного професійного поступу і самовдосконалення. З часом у наукових зацікавленнях Болеслава Маньковського поряд із гербартіанською педагогікою з’являлися й актуальні педевтологічні проблеми, що стосувалися ідеалу вчителя і учня, тогочасних дидактичних методів, виховної ролі школи чи громадянського виховання.

Життєві сили педагога, переобтяжені турботами про розвиток своїх дітищ – Педагогічного Семінарію і Наукової Бібліотеки Львівського університету – поступово вичерпувалися. Болеслав Маньковський дедалі частіше хворів. Помер він раптово, влітку 1921 року – незадовго після отримання посади професора університету.

Наукові праці
• O psychicznych zboczeniach fantazyi. 1880.
• Filozophiczne podstawy Teoryi wychowania. 1895.
• Z higieny szkolnej. 1895.
• Przeciezenie mlodziezy w gimnazyach austryackich i pruskich i polaczone z tem zagadnienia pedagogiczne. 1903.

Про нього
• Osterreichisches Biographisches Lexikon 1815-1950, Bd. 6. Lfg. 26. S.54.
• Polski Slownik Biograficzny. Т.ХIХ. 1974. S.514-516.
• Przeglad pedagogiczny. 1921. S.242-248.

Інтернет
Baza osob polskich


Казимир ТВАРДОВСЬКИЙ

Казимир ТвардовськийВизначний польський вчений зі світовим ім’ям, філософ, психолог, педагог і громадський діяч увійшов в історію науки як засновник Львівсько-Варшавської філософської школи. Хоча якби сам учений про це дізнався, то мабуть немало б здивувався – назва школи виникла у головах дослідників вже після його смерті. Втім, залишимо ці дискусії на узбіччі і прослідкуємо за життєписом самого Казимира Твардовського. Народився він 20 жовтня 1866 року у давній шляхетській родині. У 1891 році закінчив філософський факультет Віденського університету і залишився при ньому працювати – у 1892-1895 роках асистентом Інституту експериментальної психології, а з 1894 року – приват-доцентом філософії. У Віденському університеті він викладав онтологію, але вже наступного року остаточно пов’язує свою долю з Львівським університетом. Будучи вже знаним філософом, він з 1901 року читає у Львові лекції з експериментальної психології, а в 1902 році переймає у відомого польського дидакта й історика виховання Антонія Даниша викладання навчальних курсів педагогічного циклу.

Однак лекційні заняття – це лише фрагмент бурхливої педагогічної діяльності Казимира Твардовського у Львівському університеті. Іншою її стороною є організація наукової роботи студентів. Активізації дослідницьких пошуків студентів суттєво прислужилася створена ним у 1907-му і очолювана протягом 23 років психологічна лабораторія (з 1920 – Психологічний інститут). Його керівництво Закладами Філософії (з 1897 р.) та Педагогіки (з 1921 р.) при філософському факультеті університету мало значний вплив на зростання студентських наукових зацікавлень. Функціонування закладів суттєво пожвавило академічне життя вищої школи: на засіданнях студенти доповідали про результати своїх наукових досліджень, присвячених філософським, виховним, дидактичним проблемам, обговорювали їх зі своїми колегами та викладачем, збагачуючись знаннями методики наукового дослідження і набуваючи цінних навичок наукової дискусії.

Ведучи мову про розвиток педагогіки у Львівському університеті періоду другої половини ХІХ-першої третини ХХ ст., слід акцентувати на тісному міждисциплінарному зв’язку, який сформувався у неї із психологією. Кращі представники психолого-педагогічної науки у вищій школі Львова (Ю. Охорович, Б. Маньковський та ін.) здобули вищу освіту в австрійських і німецьких університетах, які були епіцентром поширення передових на той час наукових поглядів. Це твердження повною мірою стосується і Казимира Твардовського – філософію, психологію і педагогіку майбутній вчений здобував у вищих школах Відня, Лейпціґа та Мюнхена. Серед його вчителів були визначні науковці того часу – філософ, засновник вчення про предметність свідомості Франц Брентано (1838-1917) та психолог і фізіолог Вільгельм Вундт (1832-1920). Під їхнім впливом К. Твардовський засвоює як інтенціональні ідеї, так і головні засади експериментальної психології, стає переконливим адептом їх розвитку та впровадження у наукове та педагогічне життя. Різнобічні наукові зацікавлення вченого формуються на перетині епістемології, психології, етики, логіки i дидактики.

Його погляди у науково-педагогічній площині дають підстави стверджувати про наявність у нього цілісної концепції, в основі якої лежить логіко-етичне підґрунтя педагогічних процесів та явищ. Методологічні основи цієї концепції викладені головно у працях “Уявлення і поняття” (1898), “Про дії і процеси” (1911) і “Про сутність понять” (1924), а її дидактична сторона – у навчальнмоу посібнику для вчительських семінарій “Головні поняття дидактики і логіки” (1901), ряді статтей, підбірці практичних рекомендацій для майбутніх педагогів “Екзаменаційні вимоги для кандидатів на вчителів середніх шкіл” (1911), а також в низці дидактичних розробок з методики викладання окремих шкільних предметів і з організації навчального процесу.

Свої теоретичні висновки і методичні розробки вчений і педагог апробує у власній викладацькій практиці. Як свідчить аналіз його практичної діяльності, спогади учнів і колег, він увібрав у себе найкращі риси викладача, володів високим рівнем педагогічної майстерності. Його лекції користувалися серед студентів неабиякою популярністю – за свідченням університетської хроніки того часу, заняття професора часто переносили до більших аудиторій, а семінарські групи доводилося обмежувати до 50 осіб при понад сотні бажаючих. Необхідність перенесення до більш просторих приміщень навчальних занять, а не повторного їх проведення, професор у своєму зверненні до ректора обґрунтовував неможливістю в деталях відтворити плин своїх думок. Лекцію він проводив, ґрунтовно опрацювавши всю необхідну літературу, наслідком чого була підготовка так званого “екстракту” – короткого тезового викладу на папері, у який під час виступу в студентській аудиторії впліталися імпровізовані дидактичні міркування вченого. Навчальні заняття Казимира Твардовського були простими і зрозумілими, оскільки він пояснював усе, що могло б виявитися для студентів складним. Такий спосіб викладання філософських дисциплін на той час був унікальним. Про чіткість і простоту своєї мови лектор жартома твердив, що інакше б він і сам не зрозумів, про що говорить. У ході лекції професор не ставив перед собою завдання привернути увагу студентів, не підвищував голос і не застосовував ораторських умінь, головний акцент ставився на поясненні й аналізі фактів та явищ. І лише після ретельного й вичерпного роз’яснення суті нового незрозумілого матеріалу у його вивченні лектор вважав за доцільне просуватися далі.

Одним із головних своїх педагогічних завдань учений вважав привчання студентів до організації самостійної наукової роботи. Значного значення він надавав чіткому і повному розумінню студентами філософських і педагогічних творів як джерел їхніх знань. Конспектував потрібні праці у тезовому вигляді і радив це робити студентам. Для цього насамперед слід зрозуміти текст, заглибившись у думки автора і спосіб їх подачі, після чого передати головний зміст власними словами. Крім конспектування Твардовський застосовував метод творчої інтерпретації як логічне продовження конспектування. Метою цього методу є ліпше розуміння студентами тексту, щоб мати змогу продовжити хід висловлених у праці думок, долаючи ті перешкоди, на яких зупинилася думка автора. Такі пошуки у наукових текстах визначальних суджень у поєднанні зі спробами їх подальшого індивідуального опрацювання і логічного продовження, на переконання К. Твардовського, сприятимуть розвитку творчої думки і вміння інтерпретувати чужі думки у конструктивному руслі

Польський дослідник педагогічної думки Вінцентій Оконь цілком обґрунтовано називає Казимира Твардовського “учителем учених”. Однак, на відміну від, скажімо, школи французького психолога Жана Піаже, далеко не всі учні Твардовського стали на науковий шлях свого вчителя. Лише деякі присвятили себе дослідженню філософських проблем (К. Айдукевич, З. Завірський, Р. Інґарден, Т. Котарбінський, Я. Лукасевич, В. Татаркевич, Т. Чежовський). Чимало з них відчули своє покликання у царині інших наук – це психологи С. Балей, С. Бляховський, В. Вітвіцький, М. Кройц, педагоги Б. Наврочинський та К. Сосніцький, історики літератури і культури Ю. Кляйнер, М. Крідль, С. і З. Лемпіцькі, лікар та історик медицини В. Шумовський та ін. Таке розмаїття наукових уподобань численних вихованців видатного вченого свідчить, передусім, про непересічну педагогічну майстерність Казимира Твардовського й успішну реалізацію ним своїх дидактичних завдань. Його учні винесли зі школи свого наставника не стільки зміст власних наукових починань, скільки їхні принципи і методику – до чого, зрештою, і прагнув сам педагог. Однак виховання майбутніх науковців – лише видима частина педагогічних успіхів Казимира Твардовського. Його виховним ідеалом була творчо мисляча особистість, яка була б здатною до відповідальної і систематичної праці, ґрунтованої на любові до обраної сфери діяльності.

Помер Казимир Твардовський 11 лютого 1938 року, через вісім років після відходу на спочинок. Поховали вченого на Личаківському цвинтарі у Львові.

Наукові праці
• Zur Lehre vom Inhalt und Gegenstand der Vorstellungen (O tresci i przedmiocie przedstawien). 1894. • Wyobrazenia i pojecia. 1898.
• O tak zwanych prawdach wzglednych. 1900.
• Zasadnicze pojecia dydaktyki i logiki. Lwow. 1901
• O czynnosciach i wytworach. Kilka uwag z pogranicza psychologii, gramatyki i logiki. 1912.
• O istocie pojec. Lwow. 1924.

Про нього
Домбровский Б.Т. Львовско-варшавская философская школа (1895-1939). Львов. 1989. 68 с.
• Bobryk J. Twardowski. Teoria dzialania, Filozofia Polska XX wieku, Filozofia Wiedzy, Warszawa 2001.
• Brozek A. Kazimierz Twardowski w Wiedniu. Warszawa. 2010.
• Czerny T. Kazimierz Twardowski i jego szkola filozoficzna. Kwartalnik Cracovia Leopolis nr 3/1996.
• Dylus A. The Problem of ethics of science in the Lvov-Warsaw School // Polish Scientific Philosophy: the Lvov-Warsaw School. Amsterdam. Atlanta. 1993.
• Jadczak R. Kazimierz Twardowski – tworca szkoly lwowsko-warszawskiej. Torun. 1991.
• Jadczak R. Mistrz i jego uczniowie. Warszawa. 1997.
• Paczkowska-Lagowska E. On Kazimierz Twardowski’s Ethical Investigation // Reports on Philosophy. No 1. 1977.
• Paczkowska-Lagowska E. Psychika i poznanie. Epistemologia Kazimierza Twardowskiego. Warszawa. 1980.
• Tyrowicz M. Wspomnienia o zyciu kulturalnym i obyczajowym Lwowa 1918-1939. Wroclaw. 1991.
• Wolenski J. Filozoficzna szkola lwowsko-warszawska. Warszawa. 1985.
• Zamecki S. Koncepcja nauki w szkole lwowsko-warszawskiej. Wroclaw. 1977.

Інтернет
Wikipedia pl
Stanford Encyclopedia of Philosophy


Іван БАРТОШЕВСЬКИЙ

Іван БартошевськийДо одних із небагатьох українських вчених і педагогів Львівського університету без сумніву належав Іван Бартошевський. Народився він 18 січня 1852 року у Львові. Після отримання середньої освіти вирушив до Відня, де закінчив греко-католицьку семінарію. У 1879 році він повертається до Львова і починає стрімку викладацьку кар’єру в університеті – уже в 1884 році стає надзвичайним, а через рік – звичайним професором пасторальної теології з українською мовою викладання. Лекції з педагогіки Бартошевський почав читати з 1890 року. Неодноразово його обирали деканом (1888/89 і 1893/94) та продеканом (1889/90, 1891/92, 1894/95, 1895/96 і 1896/97) теологічного факультету, а в 1867/68 навчальному році був він також і ректором університету. Свою діяльність у царині освіти Іван Бартошевський поєднував з роботою на благо церкви. Протягом тривалого часу професор виконував обов’язки радника і референта греко-католицької митрополичої консисторії, а також був обраний почесним каноніком митрополичої капітули при Соборі Св. Юра. У 1918 році на знак протесту проти полонізації Львівського університету він відходить від викладацької діяльності. Помер Бартошевський через три роки і був похований на Личаківському цвинтарі.

Публікації богослова і педагога носили переважно гомілетичний характер, однак досить часто у канву проповідей впліталися й дидактичні та виховні погляди автора. Окрім збірок “Проповіді страсні і воскресні” (1891), “Проповіді недільні” (1892-97), серед його творів слід відзначити ряд статтей на педагогічні теми (“Засоби розумової й інтелектуальної підготовки священника”, “До чого має прагнути кожний душпастир”, “Про шкідливість пещення дітей”), які публікувалися в українських журналах релігійного спрямування, таких як “Руський Сіон”, “Галицький Сіон”, “Душпастир” та інші.

Окреме місце у доробку Бартошевського займає навчальний посібник “Педагогія руска або Наука о воспитаню”, виданий 1891 році у Львові і перевиданий 1909 року під назвою “Христіянсько-католицька педагогія або наука о вихованю”. Автор пропонує розуміти педагогіку як науку, що “в систематичному порядку займаться справою виховання, а особливо добором його цілей, засобів і методів”, а власне виховання трактується ним як опіка дорослих над дитиною, допомога дитині з метою розвитку її тілесного і духовного начал. Загалом же, аналізуючи позиції І. Бартошевського, варто відзначити їх консерватизм (прихильність до традиційних цілей і методів навчання й виховання) та патріархальність вихідних педагогічних позицій (домінування чоловіків на жінками). Водночас, у своєму посібнику він реалізує цілісну концепцію бачення педагогіки, як науки, що вивчає всі сфери життя дитини, а відтак – універсальної науки про людину.

Наукові праці
• Проповіді страсні і воскресні. 1891.
• Проповіді недільні. 1892-1897.
• Педагогія руска або Наука о воспитаню. 1891.
• Теологія пастирська. 1902.
• Коментар до Святого Письма. T.І-VII. 1900-1908.
• Християнсько-католицька педагогія. 1909.

Про нього
• Encyklopedy of Ukraine. T.I. S.180.
• Polski Slownik Biograficzny. T.I. 1935. S.328-329.
• Starzynski S. Historia Uniwersytetu Lwowskiego. Cz. II. Lwow. 1898. S.184-185.
• Енциклопедія українознавства. Т.1. Львів. 1993. С.96.

Інтернет
Вікіпедія uk


Казимир СОСНІЦЬКИЙ

Казимир СосніцькийПольський педагог і філософ, наукове і викладацьке життя якого повязане з Львівським, Торунським і Гданським університетами, народився 11 січня 1883 року у Львові в сім’ї тесляра і швачки. Середню школу закінчив у 1902 році, після чого вивчав філософію, фізику і математику у Львівському університеті. У 1910 році захищає наукову роботу на межі філософії і математики (“Пояснення і опис дослідження»), написану під керівництвом Казимира Твардовського і наступного року вирушає на Захід за знаннями. У 19011 році він їде у Париж, де слухає лекції з філософії, психології та педагогіки, а 1912 року здійснює наукове відрядження до Берліна, Лейпцига, Відня та Цюріха.

Здобувши вищу освіту Сосніцький відразу ж присвячує себе педагогічній діяльності. На початках Сосніцький викладає математику, фізику і філософію в середніх школах Львова та Науково-освітньому університеті в м.Сянок. Одночасно він занурюється і в наукову роботу – стає членом Польського філософського товариства, у 1923 році публікує навчальний посібник для старших класів середніх шкіл “Нарис логіки”, а в 1925-му “Нарис дидактики” – посібник для учительських семінарій. У 1934 році Сосніцький успішно проходить процедуру габілітації на основі своєї праці “Основи державного виховання” і стає доцентом Львівського універистету. Найважливішою метою освіти вчений вважав запобігання зіткненням негативних проявів міжособистісної поведінки, акцентував увагу на понятті етосу як санкціонуваного комплексу норм, що керують постанням, розвитком і згасанням міжособистісних конфліктів.

1930-ті роки пройшли для Казимира Сосніцького під знаком боротьби Львівського університету за створення окремої кафедри педагогіки. Вчена рада гуманістичного факультету неодноразово зверталася до Міністерства віровизнань і народної освіти з проханням затвердити К.Сосніцького на посаді професора і завідувача новоствореної кафедри, але безрезультатно. У 1934-1939 роках Казимир Сосніцький підготував ряд статей до Енциклопедії освіти, опублікував чимало наукових статей з проблем освіти, але цього виявилося недостатньо для схвального висновку Міністерства. Крім того, останні роки перед Другою світовою війною виявилися для вченого складними. За свої наукові погляди він піддавався регулярній критиці з боку правлячого режиму “санації”, що неминуче відбивалося на морально-психологічному стані вченого і продуктивності його праці.

По закінченні війни розпочинається новий етап у житті Казимира Сосніцького. У листопаді 1945 року разом з групою львівських професорів він переїжджає до польського міста Торунь, де стає одним із засновників новоствореного Університету Миколая Коперника і до 1960 року обіймає посади завідувача кафедри педагогіки та заступника декана факультету. У 1946 році він був призначений ад’юнкт-професором педагогіки, три роки потому – ординарним професором, а в 1953 році отримує науковий ступінь доктора гуманістичних наук. У повоєнний період вчений ще більше працює, видає ряд навчальних посібників, зокрема “Короткий нарис загальної освіти” (Вроцлав, 1946; Торунь, 1948), і знову наражається на критику з боку уряду, тепер уже соціалістичної Польщі. У 1960 році педагог залишає роботу у Торунському університеті і переїжджає до Гданська, не відмовляючись від наукової та освітньої діяльності. У своїх наукових працях він конструює власну теорію освіти, згідно з якою педагогіка є філософською наукою, маєа грунтуватися на чітких формальних засадах понятійного апарату і вивчати явища в контексті структури, зокрема у їх порівняльному вираженні.

Створити власну наукову школу вченому не судилося. Послідовники наукової позиції Сосніцького нечисленні, однак вплив його поглядів можна спостерігати у багатьох дослідників, що безумовно свідчить про високий рівень наукового авторитету. Протягом життя вчений і педагог був нагороджений Хрестом офіцера Ордена відродження Польщі, Золотим хрестом “За заслуги” та іншими нагородами Польської держави. Помер Казимир Сосніцький 11 червня 1976 року в Гданську, де невдовзі було створено Педагогічний музей його імені.

Наукові праці
• Wyjasnienie i opis w badaniach naukowych // Przeglad Filozoficzny, 13. 1910.
• Zarys logiki. 1923.
• Zarys dydaktyki. 1925.
• Podstawy wychowania panstwowego. 1933.
• Zwiezly zarys pedagogiki ogolnej. 1946, 1948.
• Dydaktyka ogolna. 1949, 1959ю

Про нього
• Polski Slownik Biograficzny. T.XL/4 z.167, ss. 612-615.
• Nalaskowski S. Pedagogika i dydaktyka w ujeciu Kazimierza Sosnickiego. 1997.

Інтернет
Wikipedia pl
Google Books


Богдан СУХОДОЛЬСЬКИЙ

Богдан СуходольськийОдин із провідних філософів-марксистів і теоретиків соціалістичної педагогіки повоєнної Польщі залишив свій слід і у Львівському університеті. Народився Богдан Суходольський у місті Сосновець неподалік Катовиць 27 грудня 1903 року, однак початковий і вирішальний етап його життя пов’язаний з Варшавою. Тут він здобуває вищу освіту, у 1925 році закінчивши навчання на філософському факультеті, тут і здобуває свій перший педагогічний досвід. Протягом подальших тринадцяти років він Суходольський вчителює у школах польської столиці (викладає польську мову і філософію), хоча тяжіє все ж до університетського середовища. У 1932-1936 роках він проводить навчальні заняття для кандидатів на вчителів при Варшавському університеті, одночасно занурившись у наукову роботу. У 1933 році Суходольський стає доцентом польської літератури, а 1935 – педагогіки, таким чином знайшовши себе у новій тематичній ніші. Як молодого перспективного педагога і столичного чиновника (з 1936 року він працює у структурі Міністерства віровизнань і освіти) його запрошують до Львова на професорську посаду, очолити новостворену кафедру педагогіки. Суходольський перемагає у загальнодержавному конкурсі, в якому брало участь до двох десятків фахівців з усіх університетів Другої Речі Посполитої, що безумовно свідчить про високий науковий і педагогічний рівень кандидата. 1938 року президентським розпорядженням його призначення надзвичайним професором педагогіки і завідувачем кафедри педагогіки Університету Яна Казимира було схвалене, однак приступити до роботи він так і не встиг – розпочалася Друга світова війна.

Суходольський вирішує не чекати кращої долі у Львові і повертається до захопленої нацистами польської столиці. Тут протягом чотирьох років він викладає в таємному університеті, а після відновлення незалежності керує кафедрою суспільних течій (1945-1946), кафедрою педагогіки (1946-1958) та кафедрою загальної педагогіки (1958-1968) Варшавського університету. Кар’єра вченого рушила вгору – у 1947 році звичайний професор педагогіки, у 1964 – дійсний член Польської Академії Наук, з наступного – член її Президії, а також дійсний член і віце-президент Міжнародної Акададемії Історії Науки (1968-1971). Нагороджений Кавалерським (1954) і Командорським хрестами (1958), здавалося Суходольський досяг абсолютного визнання і почестей на батьківщині. Однак вислів “почивати на лаврах” жодним чином не стосувався Суходольського. Його можна зарахувати до тих інтелектуалів, які попри численні регалії продовжують працювати, наче їх (регалій) і немає зовсім. Наукові дослідження виходили з-під його пера одне за одним. Він чудово володів англійською, німецькою, французькою та італійською мовами, що давало йому змогу почувати себе комфортно у полілінгвістичному середовищі наукомих бібліотек і міжнародних симпозіумів, однак найбільш затишно було йому у власному робочому кабінеті, за письмовим столом. Чимало часу присвятив він і редагуванню польських наукових часописів – Studja Pedagogiczne, Rocznik Pedagogiczny i Paideia.

Поряд з педагогічно.ю і науковою діяльністю Суходольський був такожі організатором культурного і мистецького життя. Найважливішим у вихованні він вважав закладання у вихованців уміння жити в умовах сучасної цивілізації, користуючись при цьому можливостями культурного розвитку і знаючи з яких джерел черпати радощі життя. Важливе місце у формуванні молодої особистості він вбачав в естетичному вихованні і долученні до культурної спадщини.

Сучасники згадують його як винятково скромну людину, гідну наслідування майбутнім поколінням академічної спільноти. У кращий світ Богдан Суходольський відійшов 2 жовтня 1992 року в містечку Констанцін біля Варшави.

Наукові праці
• Reforma szkolnictwa sredniego w Niemczech. 1927.
• Wychowanie moralno-spoleczne. 1936.
• Uspolecznienie kultury. 1937.
• O program swieckiego wychowania moralnego. 1961.
• Filozofie a pedagogika. 1966.
• Problemy wychowania w cywilizacji nowoczesnej. 1974.
• Kierunki i tresci ogolnego ksztalcenia czlowieka. 1990.

Про нього
• ДАЛО, Ф. 26, Оп. 5, Спр. 1844.
• Bogdan Suchodolski. Pedagog – humanista – uczony. / pоd red. A. Stopninskiej-Pajak. 1998.
• Srodka A. Uczeni polscy XIX-XX stulecia. T.IV. 1998. S. 219-224.

Інтернет
Wikipedia pl
Wikipedia en
Google Books
Goodreads
Nauka Polska


Федір НАУМЕНКО

Федір НауменкоВін належав до тієї когорти помітних українських освітніх діячів ХХ століття, що вирізнялися невтомною працею та любов’ю до науки. Народився Федір Науменко 1 травня 1901 року в селі Березівка на Полтавщині (тепер Талалаївського району Чернігівської області) в багатодітній сім’ї залізничника. Дитячі роки провів у рідному селі, де здобув початкову освіту в місцевій земській школі, згодом продовжив навчання в комерційному училищі та професійній школі. Серед усіх дітей у сім’ї він вирізнявся своєю наполегливістю та допитливістю, тому весь вільний час проводив за книжками. Багато писав і малював, а згодом почав давати приватні уроки тим, хто відставав у навчанні. Вже у ранньому віці Науменко спробував свої сили в журналістиці та мистецтві. Проте його покликанням стала педагогічна діяльність, яку він розпочав на Донбасі, а з часом продовжив у далеких Москві, Астрахані, Ленінграді та Ставрополі.

Одним з найважливіших та найяскравіших періодів в житті Федора Науменка була його педагогічно-виховна й наукова діяльність у Львівському університеті. Тут він проникся національним духом Галичини, увійшовши в історію педагогічної думки як львівський педагог. За відносно короткий період часу йому вдалося зробити чимало: розширити викладацький склад, зібрати кафедральну літературу та нормалізувати роботу кафедри. Також були чітко виокремлені межі проблем, над котрими мав працювати педагогічний колектив: інтенсифікація процесу навчання і виховання (масова, середня і вища школи); історія психолого-педагогічної науки в Україні. Науково-пошукова діяльність Ф. Науменка була спрямована на об’єктивне висвітлення історико-педагогічних процесів, розкриття “незручних” наукових тем, що стосувалися окремих сторінок розвитку української освіти і педагогічної думки, наприклад, публікації, присвячені вивченню історії Таємного університуту у Львові. Науковець був одним із тих, хто в 1960-1970х роках у далеко не простих умовах насаджування ідеологічних ярликів, торкнувся цьогоне дуже однозначного питання. Ті, хто добре знав Федора Науменка завжди наголошували, що він умів до переможного кінця боротися з тими, що стояли на перешкоді добрій справі.

Одна з найбільших заслуг львівського вченого полягала у його внеску в макаренкознавство. Активне вивчення Ф. Науменком життєвого й наукового доробку новатора кінця ХІХ – першої половини ХХ століття привело до створення у Львівському університеті цілої макаренкознавчої лабораторії, на той час єдиної в Західній Україні. Ця лабораторія зазнала слави у всьому тогочасному Радянському Союзі і за його межами, а львівський вчений став найвідомішим консультантом з даної проблеми. До нього за порадами зверталися українські й зарубіжні вчені. Багаторічна праця стала основою для створення і виходу в світ науково-педагогічного збірника “А. С. Макаренко”. До 1985 року світ побачило 11 видань, на сторінках яких висвітлювалися найрізноманітніші проблеми, пов’язані з реформами у педагогічній системі, запропонованими А. Макаренком. Науковий внесок Федора Науменка, насамперед як дослідника-макаренкознавця, увінчався 23 листопада 1983 року званням почесного доктора філософії Марбурзького університету (Німеччина).

Поряд з теоретичним обгрунтуванням макаренкознавчої спадщини працівники кафедри педагогіки і психології втілювали новаторські ідеї в життя. Федір Іванович разом з колективом кафедри проводив виховні заходи з дітьми вулиці та підлітками-правопорушниками. У дитячій колонії № 1 м. Львова викладачі та студенти, яких залучали до громадсько-волонтерської діяльності, допомагали організовувати тематичні вечори, зустрічі з літературознавцями та мистецтвознавцями, читали лекції та проводили виховні бесіди з важкими дітьми. Значним був внесок львівського педагога й у вивчення українських і зарубіжних персоналій. З-під пера Ф. Науменка вийшли публікації, присвячені О. Духновичу, О. Павловичу, К. Ушинському, Г. Сковороді, Я. Коменському й іншим видатним представникам педагогічної думки.

Попри усі важливі справи, вчений і педагог завжди знаходив час і для тих, кого навчав. Робота зі студентами й аспірантами була невід’ємною частиною його педагогічної та наукової роботи. Федір Науменко не лише був лектором, але й другом і порадником для своїх підопічних. Йому була властива батьківська любов, якою він ділився зі своїми університетськими дітьми, бо завжди, як педагог і батько, знав, що і як сказати. Саме таким його і запамятали колеги та учні. 13 січня 1991 року серце Федора Івановича перестало битися.

Наукові праці:
• Педагог-гуманіст і просвітитель І.М. Борецький. 1963.
• З історії школи і виховання Закавказзя в стародавній період і в період раннього середньовіччя. 1964.
• Основи педагогіки О.В. Духновича. 1964.
• Школа Київської Русі. 1965.
• Принципи дидактики вищої школи. 1970.

Про нього:
• Х.Калагурка. Федір Науменко: “…щастя людини в праці” // Каменяр. №8, листопад 2011 р.