«Та ніде той не дійде, хто не має цілі!»
І знову – про Франка. У його ювілейний рік. Коли стільки всього вже сказано і показано, прочитано і відчуто. Про нашого Франка. Не холодного монументального Каменяра, а дорогого нам галицького Іванка, малого Мирона, що росте у собі й над собою – словами й ділами – у зрілого пророчого Поета нації. І попри все – як мало ми знаємо про нього! Як жив і творив, у що вірив і як умів любити. Як перетворив працю і творчість у єдину ідею духовного буття. Як ішов до світла. Як писав серед темряви. Як шукав цілі, втрачав їх і знову невтомно шукав…
9 листопада, у День української мови і писемності, студенти факультету педагогічної освіти презентували літературно-музичну композицію «Та ніде той не дійде, хто не має цілі!» (модераторка – Р. Жаркова). Назвою свята і натхненням для молоді стало мотивуюче життєве кредо Івана Франка. Адже шлях поета переконливо доводить майбутнім педагогам, що тільки самоосвіта і саморозвиток у переживанні «вічного учнівства» («semper tiro», за Франком) здатні змінити людську дорогу, показати, що цілі – цілком досяжні, коли ми віримо у те, що любимо. Коли вчимося пізнавати і любити…
Перед глядачами оживали сердечні почуття Франка. Хвилюючі й ніжні, недозволені й вічні – до Ольги Рошкевич. Вразливі й неприступні, тремтливі й болючі – до Юзефи Дзвонковської. Божевільні й безнадійні, сумовиті й розпачливі – до Циліни Зигмунтовської. Рішучі, реалістичні, і навіть прагматичні – до Ольги Хоружинської. Таке занурення у хвилі відчуттів та емоцій нюансовано тонко передано у танцювальному ескізі «Інші двері». Фрагменти ліричної драми «Зів’яле листя», які майстерно продекламували першокурсники, йшли у співзвуччі до громадянської лірики (Пролог до «Мойсея», поезії з циклу «Нічні думи» та збірки «З вершин і низин»). Відтак художнє слово разом з пісенними епізодами і віртуозною фортепіанною грою творили цілісний мистецький контекст. Кульмінацією історії Франкового шляху стали потужні рядки з «Декадента», а розв’язкою – душевні одкровення з «Картки любови».
Присутні мали можливість поринути у Всесвіт Франкового слова, у поетичний простір особистісного пошуку, де найважливіше важко якось означити чи конкретизувати, бо воно – невловиме. Про найважливіше хочеться мовчати. І берегти у пам’яті, щоби бува не загубити, йдучи до своєї цілі, серед вузеньких стежок буденності:
