Світло Шевченкового Слова
В одній давній притчі мудрець вів бесіду з царем.
– Яке світло має людина? – запитав цар.
– Сонячне світло, царю!
– А коли сонце зайшло, яке світло має людина?
– Тоді місяць їй за світло.
– А коли зайшли сонце і місяць?
– Вогонь є світлом.
– А коли зайшло сонце, зайшов місяць і згас вогонь, що має за світло людина? – допитується цар.
– Мова слугує їй світлом… Царю, людина йде туди, де чує слово…
– А коли зайшло сонце, нема місяця, згас вогонь і запала тиша, яке світло має людина?
– Тоді людина починає шукати світло у собі…
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!
(Т. Шевченко)
Хто такий Шевченко? Дитя свого непростого часу, пророк Слова Божого, провидець Вічного Світла чи український Поводир до правди?! Ми шукаємо Шевченка. Шукаємо з дитинства. Шукаємо до старості. Шукаємо свого Шевченка. Шукаємо у «Кобзарі». Ми шукаємо Шевченка на Чернечій горі, у Каневі, у його рідних Моринцях на Черкащині. Ми шукаємо його в музеях, знаходимо у камені і бронзі. У мармурі, у картинах, у віршах і піснях. Ми шукаємо його щовесни. Бо традиційно – весна в Україні починається Шевченком і триває зі Шевченком. Шевченко – це знак, бренд, мода, ритуал. Шевченко – це стиль, це пам’ять, це канон.
Хто ж такий Шевченко? Над цим питанням вже більше двох століть розмірковує Світ. Бо ж, як писала Ліна Костенко, «…пам’ятайте, що на цій планеті, відколи сотворив її пан Бог, ще не було епохи для поетів, але були поети для епох»! Він став поетом епохи. І ця епоха його не розуміла і дуже часто – не чула. Бо ж – знову звертаюся до Ліни Костенко – «епоха несприятлива – ламає іще в колисці геніям хребти». Але це не про нього. Ні епоха, ні доля, ні слава не зламали його! Бо є у ньому те, незламне, що мудрець назвав «світлом у собі».
9 березня студенти факультету педагогічної освіти презентували літературно-музичний вечір «Слово Тарасове струнами б’ється» (сценарій і модерація – Р. Жаркова). Глядачі мали змогу почути невмирущі поетичні думи Тарасового серця: тривожне зізнання «І смеркає, і світає…», стверджувальне послання «І мертвим, і живим…», уривок з поеми «Катерина», хвилюючий пісенний ескіз «Така її доля», чуттєву розповідь «Лілея»…
Струни бандури оживили фрагменти ліричних медитацій поета – «Зоре моя вечірняя…» і «Учітеся, брати мої…».
Гучними аплодисментами зал обдарував наймолодших артистів – гостей свята, учнів 3-В класу Львівської школи №54 (вчитель – Р.А. Химиця), які чудово продекламували поезії Кобзаря, відчули кожне Тарасове слово своїми щирими дитячими душами…
Зворушили присутніх і майстерно втілені на сцені образи Долі, Музи й Слави – ця тріада усе життя вела поета дорогами життєвих пошуків. Натхненною кульмінацією вечора стали тривожні «Думи мої, думи мої…», що лунали в урочистій атмосфері переповненого залу, створюючи трепетне відчуття духовного єднання зі Словом Тараса…
Наостанок присутні переглянули модерну постановку «Жіноча доля» у виконанні театру «Сад» (який з жовтня 2014 року діє при Центрі Студентського Капеланства ЛА УГКЦ і складається зі студентів НУ «Львівська Політехніка» та ЛНУ ім. І. Франка, Львівської комерційної академії та Академії мистецтв).
Шевченко – актуальний нині. Це доводять його вічні думи, у яких знаходимо пророцтво, прозріння, застережливі звертання до майбутніх поколінь. Шевченко – це код українства, знак національної історичної пам’яті. Це той промінь, з якого проростає Світло, видиме і зігріваюче. Бо ж, як у тій притчі, «коли зайшло сонце, нема місяця, згас вогонь і запала тиша, яке світло має людина? …Людина починає шукати світло у собі».
Роксолана Жаркова