У глибині осені

Осінь приходить непомітно. І лишається надовго. Осінь пахне вологим теплом, дощами, хризантемами… Осінь блукає вулицями мого міста, задивляється у чиїсь очі, запитує про вічне. Осінь з нами, вже тут. Осінь у тобі. Заплющ очі й уяви, як ми пливемо у глибину осені…

19 жовтня студенти факультету педагогічної освіти презентували літературно-музичну композицію «У глибині осені» (модераторка – Роксолана Жаркова). Зі сцени лунала щира поезія, ніжна пісня, меланхолійна світла музика у виконанні яскравих, самобутніх й неординарних педагогічних талантів.

«В дні прожиті печально і просто» (читала Катерина Волошин) кожен з нас прагне любові. Бо «Дивися, стелиться перший лід» (Яна Бугаєнко) і нечутно осінь переходить в зиму. А ти все ще відчуваєш – «Без будь-якого сумніву – люблю…» (Ксенія Веретельник). Бо так «Недумано, негадано забігла в глухомань» (Ангеліна Вовк) почуттів, що тепер вибратися з них, як зі соснового лісу, – ніяк… «Але про це не треба говорити» (Христина Гавінська), бо можна словами сполохати білу пташку своєї любові. Ту, яку ти довго чекала  «В пустелі сизих вечорів» (Соломія Лісецька), чекала так спрагло і терпко – «до оніміння, до стогону, до сліз». І хоч «Я дуже тяжко Вами відболіла» (Наталія Нечепурна), та «Несказане лишилось несказанним» (Марія Демська). І хоч «Те, що я не найкраща, усім вам давно зрозуміло» (Надія Садова), та як же важливо,  щоби внутрішній голос таки йому промовив – «Давай, скажи їй щось, зупини» (Орися Шняк). Бо «Коли повертається світ спиною» (Людмила Пухнюк) і пізнаєш цю осінню самоту, то розумієш, що «словом також можна любити»…

І якщо раптом занімієш від нерухомості болю як «Лялька» (Олеся Більська), і десь з чийогось вікна долинатиме звук гітари і благальне «Спи собі сама» (Юлія Макарій, Олена Якоб’юк, Марта Борусовська, Соломія Лишак), то пригадай, що ми з тобою «Чайки» (Василина Сколоздра) над синім морем, пригадай наш політ… І пам’ятатимеш те наше фортепіанне хвилююче «Наближення» (Катерина Клименко), коли усе навколо притихло у передчуттях весни. Коли наші тіла і душі були так близько, ми відчували, що «Ще так далеко до зими і до морозів» (танець Нелі Салай та її партнера Микити). Але ж «Тільки раз цвіте любов» (Соломія Лісецька). Бо ж «Люди, як кораблі» (Юлія Матея), вони часто гублять один одного в океані життя… І вже звучить з пораненого серця «Відпусти, я благаю відпусти» (Юлія Макарій, Олена Якоб’юк).

І тепер «Листя падає, падає, щось мені нагадує, а я собі пригадую – тебе…» (Оля Андрусишин). І в цій глибині осені нам усім так хочеться тепла і затишку, і сняться чиїсь обійми, і хтось дуже-дуже рідний…

Дякую нашим дорогим студентам за цей настрій, за їхні щирі емоції і дивовижну глибину їхніх сердець!

Роксолана Жаркова