Висококваліфікованих педагогів у Львівському університеті готували ще у часи Єзуїтської Академії, оскільки отці єзуїти по праву вважалися учителями вчителів. Після перезаснування університету Йосифом ІІ викладання педагогічних дисциплін було започатковане в 1812 році. Зміст навчальних курсів під назвою “Педагогіка” або “Наука про виховання” був частиною богословської підготовки і ґрунтувався на підручниках віденських професорів А.Г. Немаєра та Е. Мільда. Перші лекції з педагогіки для студентів філософського і теологічного факультетів читав випускник Празького університету Вацлав (Вензель) Міхал Фойгт, який був першим викладачем цієї дисципліни також і в Краківському університеті. Упродовж першої половини ХІХ ст. професорами педагогіки були віце-ректор греко-католицької духовної семінарії Ян Фредерович, теолог і релігійний діяч Йосиф Ярина, фахівець з естетики і ораторського мистецтва Ігнацій Поллак, а також майбутній греко-католицький митрополит Григорій Яхимович. Їхні наступники – богослови Франц Амтманн, Людвіг Малиновський та Франц Костек – продовжували зміцнювати зв’язок педагогіки і теології.

З 1871 року у Львівському університеті було розмежовано педагогічну підготовку майбутніх богословів та вчителів середніх шкіл. На теологічному факультеті її зміст залишився без змін, а на філософському – розпочався етап становлення світської педагогічної науки. Упродовж 1871–92 років цей процес скеровував Євсевій Черкавський – знакова постать для академічної педагогіки Львова. Про прагнення посилити практичний характер отримуваних студентами педагогічних знань свідчить розроблена ним тематика навчальних курсів, серед яких “Загальна педагогіка”, “Практична педагогіка”, “Педагогічні вправи”, “Педагогічна психологія”, “Гімназійна педагогіка”, “Основи дидактики”, “Про завдання психології виховання”, “Психологія у вивченні логіки, етики і педагогіки” та ін. З часом варіативність номенклатури навчальних дисциплін педагогічного циклу тільки розширювалася і наповнювалася практичною складовою.

Спроби зміцнити засади педагогічної підготовки психологічними дослідами пов’язані з науковою і викладацькою діяльністю у Львівському університеті Юліана Охоровича (1875-1882). Однак, практична психологія і заснована на аналогічних засадах педагогіка на той час не знайшла у львівських академічних колах розуміння та підтримки, у зв’язку з чим учений виїхав до Парижа, де продовжив свою наукову діяльність. Серед професорів педагогіки університету кінця ХІХ-першої третини ХХ ст. були учні і наукові послідовники Євсевія Черкавського – Александр Скурський та Болеслав Маньковський. Приват-доцентом педагогіки був також визначний дидакт та історик освіти Антоній Даниш, який з 1919 року очолив кафедру педагогіки Познанського університету.

На початку ХХ ст. педагогічна підготовка у Львівському університеті набула нових форм. Зокрема, зусиллями Б. Маньковського було створено педагогічний семінар, на засіданнях якого студенти виголошували результати власних наукових досліджень. Вперше було запроваджено педагогічну практику, яка стала одним із важливих етапів набуття професійного сертифікату кандидатами на вчительські посади.

Упродовж 1902–30 років підготовкою педагогів керував визначний учений, засновник Львівсько-Варшавської філософської школи Казимир Твардовський. Його лекційні курси з дидактики, історії та теорії виховання користувалися незмінною популярністю серед студентів. Завдяки вдало побудованій та доступній подачі навчального матеріалу, а також чіткості формулювань, його вважали одним із найзначніших педагогів свого часу. Наприкінці 1920-х років лекції з педагогіки у Львівському університеті читав також краківський вчений Зиґмунт Кукульський. У 1930–37 роках підготовка вчителів на гуманістичному факультеті проводилася під керівництвом теоретика польського громадянського виховання, доцента Казимира Сосніцького, а з 1937 р. новостворену кафедру педагогіки очолив видатний дидакт Богдан Суходольський. Початок Другої світової війни перервав розвиток цього підрозділу.

Потреби вивчення історії польської освіти, викликані відновленням держави, спричинили до появи у 1923 р. на філософському (невдовзі гуманітарному) факультеті кафедри історії освіти і шкільництва. Її керівником став професор історії польської літератури Варшавського університету Станіслав Лемпіцький. При кафедрі функціонував одноіменний семінар, було здійснено спробу заснувати науковий інститут. Серед відомих згодом учених, наукове і педагогічне становлення яких відбувалося у Львівському університеті міжвоєнної доби, варто назвати імена видатного історика шкільництва Лукаша Курдибахи, а також педагога і бібліографа Антонія Кнота.

Не припинялася педагогічна підготовка студентів на теологічному факультеті. До 1918 р. тут викладався навчальний курс педагогіки, окремі елементи педагогічних знань подавалися також на лекціях з катехитики і методики. З 1885 року ці навчальні дисципліни викладалися окремо українською і польською мовами. Серед українських викладачів педагогіки слід виділити Йосифа Делькевича та Івана Бартошевського, а серед польських – Марцелія Паливоду і Блажея Яшовського. Протягом міжвоєнного періоду майбутні богослови вивчали загальне виховання, дидактику і проходили заняття у семінарі з катехитики і методики.

З 1939 р. у Львівському університеті стала функціонувати кафедра педагогіки і психології, яка отримала статус загальноуніверситетського підрозділу. У її складі певний час працювали викладачі логіки і методики викладання шкільних навчальних дисциплін. З 60-х рр. ХХ ст. кафедра остаточно набула педагогічного спрямування. При кафедрі були створені лабораторія технічних засобів навчання, психологічна лабораторія, організовано психолого-педагогічний семінар для викладачів вищих шкіл м. Львова, психолого-педагогічне відділення учнівської Малої Академії наук.

Викладачі кафедри читали базові психолого-педагогічні предмети, численні спецкурси, активно займалися науковою роботою. Кафедра стала центром вивчення педагогічної спадщини А.Макаренка. До 1985 рр. було видано 11 макаренкознавчих збірників, ініціаторові цих видань доц. Ф. Науменку було присвоєно почесне звання доктора філософії Марбурзького університету в Німеччині. Побачили світ монографії В. Савинця “Іван Франко і сучасна йому педагогічна думка в Галичині” (1961), Ф. Науменка “Школа Київської Русі” (1965), Є. Сявавко “Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку” (1974), Л. Баїка “За освіту для трудящих” (1983) та ін. У різні роки завідувачами кафедри були Федір Науменко, Сергій Смолінський, Митрофан Година, Галина Паперна, Василь Савинець, Борис Тимохін та Лев Баїк.

У 1991 р. кафедру розділено на дві окремі – кафедру психології, яка увійшла в структуру філософського факультету і кафедру педагогіки, що зберегла за собою загальноуніверситетський статус. У 1991–99 рр. кафедру очолював проф. Євген Клос, а з 1999 р. – доц. Дмитро Герцюк. У 2007 році кафедра отримала назву загальної та соціальної педагогіки, а 2019 року – кафедра загальної педагогіки та педагогіки вищої школи. У 2015 році Д. Герцюк став деканом створеного факультету педагогічної освіти, до якого на правах співзасновниці увійшла і наша кафедра. Упродовж 2015–17 років виконувачем обов’язків завідувача кафедри була доцент Тетяна Равчина. У 2017 році завідувачем кафедри стала проф. Олена Квас.

Сьогодні кафедра загальної та соціальної педагогіки забезпечує викладання численних навчальних курсів освітнього і педагогічного спрямування на різних факультетах університету, а також керує проходженням педагогічної практики студентами університету. У 2019 році було здійснено набір на магістерську програму 011–Освітні та педагогічні науки. При кафедрі функціонує аспірантура зі спеціальності 13.00.01 – Загальна педагогіка та історія педагогіки.